Завдяки підтримці спонсорів, у с. Орловське, Запорізької області змогли провести два заїзди табору, по 60-70 дітей на десять днів.
В основному, це були діти-ВПО та діти зі церкви «Емануїл» м. Запоріжжя. Великим благословінням для дітей та команди було те, що у таборі не було чути вистрілів та сирен і можна спокійно спати та відпочивати. В таборі діти ставали більш відкритими та ділилися своїми переживаннями і власними історіями…
Ділимось кількома з них:
1. “Мій батько боронить нашу землю. Для мене він герой. Але я не можу побачити його зараз, бо він в полоні”. Пишучи “Лист плачу до Бога”, вона написала: “Господь, пишучи цей лист, я більше не буду плакати. Мій тато зараз в полоні. На жаль, я не можу його обійняти, але Господи, прошу Тебе, будь з ним на тому місці, обійми його замість мене”.
– анонімно
2. Дмитро народився в сім’ї без батька. Хлопчик з дитинства має образу на батька, який проміняв його з мамою на іншу жінку. Почалася війна і в його місті почалися обстріли. Хлопчик бачив сльози мами та намагався не плакати, тому що розумів, що він має бути прикладом, бо чоловіка в їхній сім’ї не було…Діма з мамою бачили як ракети «орків» руйнують їхнє місто, їхнє життя… і вони вирішили виїжджати з цього жаху в прифронтове місто Запоріжжя.
Коли вони виїхали, то їх прийняли в Сімейному центрі м.Запоріжжя. Тут про них піклуються та намагаються відволікти їх від їхніх думок про пекло, яке вони пережили в своєму селі.
Невдовзі, Дімі запропонували поїхати в безкоштовний християнський табір для ВПО і він погодився. Тут він швидко знайшов спільну мову з однолітками. Він постійно посміхався і в його очах було видно щастя. Він був активний в іграх і завжди хотів перемогти, але коли цього не траплялось, то він дуже засмучувався.
Коли настав день від’їзду додому, то на його очах виступали сльози, бо йому не хотілося від’їжджати. Але наставник з ним поговорив і сказав, що Бог подарує нові зустрічі. Також він запевнив Діму, що тепер він буде з ним зідзвонюватись. Діма обійняв свого наставника, та сів до автобуса, щоб повернутися в Запоріжжя і спілкуватися з наставником по телефону…
– Діма
3. Він мешкав в Василівці, поки її не окупували. Окупанти перетворили його дім в руїни…Хлопчик зі страхом розповідає, як кацапи заходили у їхні будівлі та руйнували їх і знищували його маленьке містечко.
Арсеній признався, що після обстрілів стал замкнутим. Коли починалися обстріли у нього була одна мета: “Добігти до підвалу”. Після цього жаху його родина вирішила переїхати до Запоріжжя. Коли він приїхав до нашого табору, то був дуже замкненим і, навіть, сказати будь-яке слово для нього був виклик. Він частіше всього відповідав: “Не знаю”.
Але з кожним днем він ставав все більш впевненим – вже міг більш впевнено розмовляти. За час табору підліток став частіше посміхатися, жартувати, почав більше розкриватися. Він зміг відвести погляд від жахливих реалій життя на цікаві командні ігри, розмову з друзями, вечірні посиденьки.
– Арсеній
Ми мали благословенний час з дітьми в таборі. І коли прийшла черга від’їжджати першому заїзду, то багато дітей просили їх залишити на другий заїзд. Тут для них було безпечно і комфортно, бо Бог був поруч. Тут вони отримали надію на нове життя!
